Меню сайту
Форма входу
E-mail:
Пароль:


   
Пункт доступу громадян до інформації органів державної влади

Офіційний сайт Солом\'янської районної в м.Києві державної адміністрації




Система Orphus

Місто16

 

Олександр ВАСИЛЕНКО. Народив­ся 28 травня 1952 року в Києві. Закін­чив Київську державну консерваторію ім. П. І.Чайковського. Працював солістом філармонії, Державного духового оркестру. З 1994 року — соліст Націо­нального камерного ансамблю «Київ­ська камерата».

 

     Його голос завжди можна впізнати за особливим тем­бром. Тож недаремно в 1999 і 2000 роках на Міжнародному фестивалі «Світ музики» в Італії співак став володарем Гран-прі й диплома «За голос унікальної краси». У репертуарі Олексан­дра Василенка — понад 1000 творів. Це арії з опер та оперет, романси, джазові композиції. І, звичайно, українські пісні. Ни­нішній рік ювілейний для артис­та: відзначив 60-річчя і 35-річчя своєї творчої праці. 

 

-         Пане Олександре, важко по­вірити, що в дитинстві ви бояли­ся навіть думати про фах співа­ка. Чому?

-         Мені така кар'єра здавалася чимось захмарним — навіть мрія­ти про це не наважувався. Були думки стати боксером: входив до складу збірної команди Києва з боксу. Але після армії вступив до Ленінградського інституту водно­го транспорту, бачив у майбутній професії романтику. Саме в сту­дентські роки усвідомив, що люб­лю співати більш за все.

 

-         Дорога таланту завжди тер­ниста. Я вкотре це усвідомила, прочитавши, що в народній кон­серваторії вам винесли вирок: «нецікавий голос, звичайний тембр, і марна праця їх розвива­ти». Що це за народна консерва­торія була? 

-         Вона існувала при Київській державній консерваторії. Керів­ником була людина поважна, майстер, але просто не розчув, не розгледів. Таке трапляється... Тоді подумав: може, так і є. Але бачив, що мій спів подобається людям. До того ж мав уже сфор­мований смак — моїми орієнти­рами були Беньяміно Джильї, Робертіно Лоретті, Борис Гмиря. А справжню революцію в моїй свідомості зробив молодий Муслім Магомаєв, який щойно по­вернувся зі стажування в Італії. Захоплювали його красивий голос, потужна енергетика.

 

-         Помилку виправили, і вреш­ті двері Київської консерваторії відкрилися для вас. Чому не піш­ли на оперну сцену?

-         Мабуть, моя внутрішня при­рода вела до демократичнішого пісенного жанру. З дитинства найбільше любив пісні й роман­си. Власне, камерним співом за­хоплювався зі студентських ро­ків. Мій педагог, відома Лариса Руденко, зауважувала, що в ме­не м'який голос, завдяки чому добре виспівувати нюанси.

 

-         Справді, голос маєте особли­вий, тому й отримали в Італії звання «Голос унікальної кра­си».-

-         Іронія долі! Спочатку за незви­чайний тембр мене не взяли в консерваторію, а потім двічі отри­мав Гран-прі й два дипломи на батьківщині бельканто. Пам'я­таю, виступав на музичному фес­тивалі в курортному передмісті Рима. Мав два виходи —викону­вав «Дивлюсь я на небо», «Вівці мої, вівці», «Сорочку», потім — «Гранаду» й кілька італійських пісень. До мене підійшов поваж­ний чоловік, який свого часу був продюсером Лучано Паваротті, Каті Річареллі, інших знаних во­калістів, і сказав: «Я за останні десять років такого тембру голо­су, як ваш, не чув». Запропонував укласти зі мною контракт на п'ять років, розпочати роботу за рік. Потрібен був певний підготов­чий період — для вдосконалення італійської мови, підготовки ре­пертуару, домовленостей про концерти. Але я відмовився: тяж­ко хворіла матуся, і я не хотів, щоб вона йшла з життя без мене.

-         У вас помітне тяжіння до лі­рики, виконуєте й веселі, жартів­ливі пісні Які вимоги ставите до пісні, котру берете в репертуар?

-         Мої критерії з віком дещо змі­нюються. Трапляється, що, про­понуючи пісню, хтось із авторів читає лише вірш. Інколи показу­ють готову пісню, і я часом емо­ційно сприймаю її, а текст на­стільки стає не до вподоби, що до­водиться відмовлятися. Тому те­пер усе-таки спочатку ознайом­лююся зі словами, а потім слухаю музику. Іноді прошу поета трохи скоригувати текст. Але в принци­пі твір має мене чимось схвилю­вати, вразити. Якщо так сталося, мій стан обов'язково передасться слухачам.

 

-         У вашому репертуарі пісні на вірші таких чудових поетів, як Андрій Малишко, Володимир Сосюра, Микола Сингаївський, Борис Олійник, Микола Луків, Вадим Крищенко... Окрема сто­рінка — Дмитро Луценко. Були з ним особисто знайомі?

-         Ні. Коли поета не стало, по­знайомився з його дружиною, Та­марою Іванівною, яка багато ро­бить для популяризації творчості Дмитра Луценка. Вірші Дмитра Омеляновича імпонують мені тим, що мають зміст, вони про­світлені, там немає пригніченості. Навіть сум у них світлий. Люблю працювати саме з такими автора­ми. Наприклад, недавно розпоча­лася моя співпраця з композитором Валентином Касьяновим. Оп­тимізм дає рух, крила. Треба ра­діти життю.

 

-         До речі, про веселе й непередбачуване. Жоден співак не застрахований від провалів у пам'яті. Хтось повторює попе­редній куплет, а, наприклад, Едуард Хіль замість забутих слів співає: «ла-ла-ла». Як ви вихо­дите з подібних ситуацій?

-         Інколи щось скажу речитати­вом, можу навіть повторити фра­зу чи куплет спочатку. Я заува­жив, що забудькуватість має певні закономірності. Часом зби­ваюся на одній і тій самій зачаро­ваній фразі. Одного разу на кон­церті у філармонії мав співати «Очі волошкові» й раптом забув другий куплет. Просив допомоги у присутнього там Дмитра Гнатюка, а він теж не міг згадати. Інколи з голови вилітає якесь «магічне» слово, найчастіше це і є дієслово «забути» в різних формах. Принаймні в мене проблеми виникали з рядками: «Не забудь мені ті ночі», «В той незабутній літній час», «Все забудеться чи згадається». Міг би навести ще чимало прикладів.

 

-         Пане Олександре, 35 років на сцені — це багато?

-         Це як життя — багато його чи мало? Бувають такі моменти, що ніби й забулися, а коли згадуєш чи насниться, здається, до дріб­нички все пам'ятаєш, наче вчора було. Так ми влаштовані. А на сцені я ще не наспівався!

Тетяна КРОП

для «Урядового кур’єра»



Виділіть орфографічну помилку та натисніть Ctrl+Enter