Меню сайту
Форма входу
E-mail:
Пароль:


   
Пункт доступу громадян до інформації органів державної влади

Офіційний сайт Солом\'янської районної в м.Києві державної адміністрації




Система Orphus

Місто18

Місто18
Місто18

 

З Україною належить розмовляти на «Ви»

      Так вважає 91-річний мешканець нашого району, заступник голови організації інвалідів війни і Збройних Сил Солом’янського району Григорій Стьоркін.

      Не для всіх людей, як виявляється, існує поняття старості. Саме до таких щасливчиків належить і мій співрозмовник. Він і нині, як і в зрілі роки, щодня поспішає на роботу. І не лише тому, що може, а ще й тому, що хоче. Навіть після складної операції на серці, проведеної, до речі, за програмою «Серце району», Григорій Львович довго не відлежувався, а вже на п’ятнадцятий день сидів за своїм робочим столом.

-         Мене дуже хвилює доля членів нашої ветеранської організації. Переважну більшість із них – 80 відсотків – становлять напівлежачі й лежачі люди. Я розумію, як багато для них важить добре слово підтримки, допомога у придбанні ліків... А у жовтні минуло 68 років з часу звільнення України, тому я й поспішив на роботу – аби подякувати цим людям за той внесок, якого кожен із них доклав задля нашої спільної перемоги.

     ... Григорій Львович належить до категорії людей, які невпинно відстоюють фундаментальні цінності життя, що базуються на правді й справедливості. Саме ці етичні засади він вважає підґрунтям будь-якого успішного суспільства, його надійним фундаментом. Він-бо – будівельник з великим досвідом роботи і добре знає, як важливо мати міцну основу.

-         Маємо усвідомити, що за 20 років нам не вдалося побудовути надійної основи української держави, про яку більше семи століть мріяли і задля якої діяли сини України. Чому ж не вдається закласти міцний фундамент? Я б пояснив цей неуспіх тим, що в суспільстві не культивується справжнє почуття відданості своїй землі. Це викликає подив: як можна не любити Україну, яка, ніби турботлива мати, годує всіх своїх дітей... З Україною, як і з матір’ю, потрібно завжди розмовляти на «Ви». А у нас що виходить: тільки й чуємо нарікання на відсталість, меншовартість. Мене особисто обурює те, що країна, яка внесла найбільший вклад у перемогу над фашизмом, нині така бідна й принижена – більше 7 мільйонів її дітей розбіглися по світу. І неабияких дітей, а тих, які є інтелектом нації. Ті люди працюють двірниками, служницями, одне слово, батраками...

     Особливо болить душа у цього літнього чоловіка за будівельну галузь – у системі «Головкиївміськбуду» після демобілізації він, кадровий радянський офіцер, пропрацював не одне десятиліття. В обов’язки Григорія Стьоркіна входило виховання робітників-будівельників, які прибували до столиці, аби зводити житлові будинки. Саме в ті роки згідно з Генпланом велася забудова великої території міста, у тому числі й житлових масивів у Залізничному районі. Він ніяк не може забути довгих місяців будівництва на вулиці Урицького, де були знесені приватні будинки і зведено декілька шістнадцятиповерхових будинків.

-         У той період переселяли людей з комуналок, та підвалів. Робітники, що прибули на будівництво з інших областей України, знали, що за п’ять років зможуть отримати своє власне житло. Ніхто нікого не обдурював: як обіцяли, так і чинили...

     Нині ж усе змінилося, і Григорій Львович переживає, що політики нового часу не завжди цінують той вклад, який свого часу внесли громадяни у відстоювання своєї свободи. Наприклад, за одне лише місто Київ полягло 3 мільйони людей... Люди , що втратили пам’ять про це, не можуть нічого серйозного побудувати. Такі тверді переконання має ветеран.

     Звісно, ветеран бачить і світлі сторони сучасного життя. Завжди натхненно розповідає про загальноосвітню школу №115, у якій проводить виховну роботу. Він захоплений тим, що у цьому навчальному закладі працюють особливі педагоги – ті, що по-особливому ставляться до дітей.

-         Я помітив, розповідає Григорій Львович, – що вчителі цього закладу, переступивши поріг школи, стають ... для учнів батьками. Тому й результати мають неабиякі: всі без винятку випускники стають студентами престижних університетів.

     А про своє життєве кредо ветеран зауважує коротко: «Аби мати успіх у якій-небудь справі, потрібно її любити». Він завжди робив те, що подобалося й приносило радість. Може, саме в цьому прихована таємниця його довголіття?

 

Тетяна НЕТУДИХАТА



Виділіть орфографічну помилку та натисніть Ctrl+Enter