Меню сайту
Форма входу
E-mail:
Пароль:


   
Пункт доступу громадян до інформації органів державної влади

Офіційний сайт Солом\'янської районної в м.Києві державної адміністрації




Система Orphus

Місто19

Місто19
Місто19

 

Мистецтво – бути лікарем

 

     Є лікарі, чия присутність поряд з хворим важить більше, аніж найдорожчі препарати, процедури й цілі системи оздоровлення. Причина цьому одна – вони володіють особливою внутрішньою силою, що зветься добротою. 

 

     Таким є і завідуючий терапевтичним відділенням поліклініки №3 Солом’янського району Федір Козліков. Він – людина скромна, але часто повторює цю фразу: «Всі, хто бодай один раз побували у мене на прийомі, надалі прагнуть, аби лише я їх обслуговував». Хоча цей чоловік обіймає адміністративну посаду, він постійно веде прийоми, ходить – як дільничний лікар – на виклики. І завжди дивується тому, що до нього з легкістю йдуть маленькі діти, а коти, трапляється, зухвало всідаються на коліна. Звісно, що відчувають унікальну енергетику цієї людини.

 

 У НІМЦІВ — ОСОБЛИВИЙ МЕНТАЛІТЕТ

     Федір Козліков – знакова для сучасної історії людина: саме він поставив останню крапку в... Нюрнберзькому процесі. Так трапилося за велінням долі. У 1985 році військовий лікар-українець Федір Козліков отримав призначення у Вердерський військовий шпиталь, що на території Німеччини. Минув тиждень, і військове керівництво, вивчивши справу радянського лікаря, призначило його на посаду лікаря Рудольфа Гесса – останнього в’язня фашистського рейху. «Рудольф Гесс був звичайною на вигляд людиною, – розповідає Федір Вадимович. – Сивий, трохи зігнутий дідусь. Йому минув 91 рік. Трохи відсторонений погляд, неначе відірваний від життя. Якби я весь час думав, що він нацистський злочинець, то не зміг би застосувати свої знання. Але ж я – лікар, а тому ставився до цієї людини винятково, як до пацієнта...» Як відомо, Рудольф Гесс закінчив своє життя самогубством, і українцеві Федору Козлікову разом з представниками військових місій Варшавського Договору та НАТО випало констатувати його смерть.

     У Німеччині Федір Козліков прожив цілих п’ять років. Склалося так, що він, незважаючи на ідеологічні установки, поставився до народу, який живе на цій землі, з особливим пієтетом. Він не вважає німців ворогами, тим більше в його душі немає ненависті до представників цього народу. Скоріше, вони так само, як і ми, стали жертвами викривлених, спотворених ідеологій. Як німці потерпали від фашизму, так ми – від тоталітаризму. Живучи там, Федір Вадимович спостерігав кращі риси цього народу і в його душі на все життя закарбувалось почуття глибокої поваги до німців.

-         Коли німці дізналися, що я граю на баяні та ще й співаю, вони ходили за мною й підспівували. Їм подобалася наша «Катюша», «Подмосковные вечера». Я відзначав про себе, наскільки миролюбні люди – це виявлялося у звичайних життєвих ситуаціях: їм не хочеться грубіянити одне одному, вони не люблять сваритися». Зізнаюсь чесно, коли я, прослуживши в Німеччині п’ять років, повернувся в Україну, то ніяк не міг звикнути до нашого менталітету.

     В чому ж відмінність між нами і ними? Очевидно, у наявності життєлюбства й оптимізму. Федір Козліков так прямо й зазначає: «Наші люди, на жаль, погано виховані. Від німців я чув ту болісну для себе фразу:

«Ви ніколи не будете літати, а будете повзати!» Виявляється, німці мали на увазі наш... непатріотизм. Вони так і говорили: «Ви любили свою Батьківщину лише в 1941 році, коли вона була в небезпеці. Людина багата душею, коли любить свою Батьківщину».

     Лікаря Козлікова колеги по військовій місії запрошували лишитися в Німеччині, а товариш місії Рональд Бленк, з яким була особлива дружба, запрошував на роботу до США. Федір Вадимович на такий крок не зважився, і в подальшому житті лише приймав вітання від своїх військових колег по місії, які приїздили в Україну з делегаціями.

 

НА ВСЕ ВИСТАЧАЛО СИЛ!

     ...Все починається з батьківщини. Для Федора Козлікова початком всьому була  рідна Піщанка на Вінничині. Він часом дивується: «Як так могло статися, що я, звичайний собі хлопець із віддаленої від культурних і наукових центрів сільської місцевості, син колгоспників, стільки отримав у житті?» У дитинстві у нього все було, як у всіх сільських дітлахів. До школи ходив у сусіднє село за шість кілометрів. Взимку виходив з хати, коли було ще темно, повертався, коли вже темно. Роботи завжди вистачало. Насамперед треба було подбати про дрова. За ними йшов до лісу. Допомагав топити в хаті не лише батькам, а й бабусі з дідусем. При цьому встигав і уроки підготувати, а в школі брав участь майже у всіх гуртках: музичному, танцювальному, був членом редколегії.

 

ОСОБЛИВИЙ ТАЛАНТ — ЗБЕРІГАТИ ОПТИМІЗМ

      Мальовнича місцевість рідного краю дарувала особливу поезію його душі: рідний хутір Палійове потопав у розкішних садах, у кожному сільському дворі цвіли яблуні й вишні. Постійно співали земляки – з ранніх літ Федір Козліков був заворожений народними піснями. Самостійно оволодів грою на баяні. Завжди брав участь у концертах у місцевому клубі. А коли закінчив десятирічку, його запросили на посаду баяніста місцевого будинку культур. Він так хотів пов’язати своє життя з мистецтвом – стати співаком… Однак доля вирішила по-своєму: перебуваючи на військовій службі, а саме в медсанбаті, Федір Козліков відчув особливий потяг до медицини. Можливо, тому, що збагнув: медицина – то мистецтво. Власне, як добрий співак зцілює людську душу, так і гуманізм лікаря, в основі якого – життєлюбство, так само допомагає людині знайти рівновагу й умиротвореність.

     У свою рідну Піщанку він зажди летить, як на крилах, і так розповідає про свій стан: «Якщо в Києві мій пульс становить 70 ударів на хвилину, то коли під’їжджаю до села, він підскакує до всіх 100!» Отака любов! В його автомобілі завжди лежить баян, тож приїхавши у рідне село, Федір Козліков обов’язково влаштовує концерт, а задоволені земляки радіють й зізнаються: «З того часу, як ти поїхав із села, ніхто вже так не грає й не співає...»Є серед нас люди, яких Творець винагороджує особливим талантом – оптимізмом. Федір Козліков – із таких. Цією якістю він щедро ділиться зі своїми пацієнтами. А як інакше: саме оптимізм є панацеєю від найтяжчих хвороб.

 

Тетяна НЕТУДИХАТА



Виділіть орфографічну помилку та натисніть Ctrl+Enter