Меню сайту
Форма входу
E-mail:
Пароль:


   
Пункт доступу громадян до інформації органів державної влади

Офіційний сайт Солом\'янської районної в м.Києві державної адміністрації




Система Orphus

Місто20

Місто20
Місто20

 

Поетеса Наталка Поклад:

«Чим довше живу на Соломянці,

тим більше її люблю…»

 

     Її порівнюють з Лесею Українкою. Валерій Герасимчук у передмові до ювілейного видання Наталки Поклад «Голос криці» зауважив: «...коли беру в руки чергову поетичну книгу Наталки Поклад, – згадую Лесю Українку. І це не ювілейний комплімент, я не підіймаю Наталку до Лесі – до висоти ї ї духу вона піднялася сама!».

 

     ...Істинні поети мають особливий зір: вони бачать навіть у темряві... Так бачить їхня відкрита душа, сповнена прозріння – і народжується особливе Слово... Проте яких мук часом треба зазнати, аби відточити душу до її Небесного Еталону. Наталка Поклад зауважує, що вона – як поетеса – народилася з... болю. Життя послало великі випробування – вони гартували Дух. Тоді Слово прийшло на порятунок Душі. В її віршах розгулює Свобода, впевненість у своїх силах, відчуття повноти буття.

     Я щиро радію, що зовсім поряд, в якійсь сотні метрів від мого будинку живе Вона – особлива поетеса, справжня українська душа, яка не скаржиться на прикрощі долі, а мужньо стверджує: «І це моє життя – експеримент – у несвободі втримати свободу».

 

-         Пані Наталю, Вам справді вдається втримувати оте найбільше багатство кожної людини – Свободу?

-         В основному вдається... Раніше я була заангажована на чомусь – наприклад, на політиці, громадському житті. Безумовно, це до чогось зобов’язувало, і я з болем усвідомлювала, що за бортом лишається найголовніше – творчість.

-         Очевидно, саме творчість дає відчуття свободи?

-         Так. А ще – моральна незалежність. Я хочу жити так, щоб не лишати ніде бруду, образи, фальші. Навіть якщо в мене є вороги, то вони, ненавидячи мене, не можуть водночас не поважати – за чистоту і свободу.

-         Невже з юності ви прагнули стати поетесою?

-         Та ні. Я іншого хотіла – великої родини. Мріяла мати багато дітей. Всі тікали із села, а мені хотілося лишитися у своїй Маньківці. Мама почула про цей мій вибір і сказала: «Дитино, тікай! Бо пропадеш, як я пропала». Моя мама свого часу хотіла стати вчителькою, але батьки сказали їй: «Іди в ланку!». Так усе її життя й проминуло... Мене ж вона спонукала задуматись над її долею, аби не повторити... Оскільки мене вабила математика, то я в юності вирішила піти дорогою техосвіти, але всі мої подруги подалися в педучилище. За ними і я – поїхала навчатися до Балтського педучилища...

-         Всі люди мають душу, отже, вони в тій чи тій мірі за своїм потенціалом є поетами... Проте не всі являють істинне диво, яким є справжня поезія. Чи погодились би Ви з таким твердженням?

-         Так, можна бути дуже грамотним «римувачем»... Особисто я – як поетеса – народилася з... болю. Переживала складні життєві обставини: розлучення з чоловіком, на руках двоє дітей, меншій – дев’ять місяців... На той момент упав мій картковий світ. Якось прокинулася вночі, а з мене пішли тексти. Можливо, вони були абсолютно ніякі, але мені потрібно було вихлюпнути все, що накопичилося в душі. Згодом із того мало що лишилося такого, що можна було б надрукувати... Хтось як поет народжується з великої радості. Кажуть, Стус не був би Стусом, якби він не потрапив за ґрати... То страшні істини, але, очевидно, коли ти лишаєшся сам-на-сам з Долею, з Богом, з самим собою, коли знаєш, що ти – отой струмінь, спрямований вгору, до Світла... Тоді починається особлива робота душі. Там «душа відкриває очі»...

-         Пані Наталю, одна із Ваших поетичних книжок – «Це місто – наче Господа рука» – присвячена Києву. Скажіть, чи так вже й легко було після дивовижної краси природи свого рідного Поділля прижитися у столиці?

-         Зізнаюсь, я довго не сприймала Києва. Жила своїм рідним селом – щомісяця їздила до мами... Завжди знала всі сільські новини... Перехід же до Києва згладився тим, що ми спочатку жили у великому приватному будинку на Печерську, можна сказати, під Лаврською стіною... Чоловіків дід Іван своїми руками виростив прекрасний сад. Я була на землі, квіти саджала...

-         Ви привезли до Києва свої великі юні сподівання… Чим віддячило Вам місто?

-         Це був 1972-й рік – період репресій. Київ тоді зустрів мене вороже – він не прийняв ні мою українську душу, ні мою вишиванку...

-         В одному зі своїх віршів Ви зізналися: «В печерах самоти пахуче слово спить і снить мене – оту, яка вже все спізнала...». Чи, раптом, не в розпачі написали ці слова, адже як можна все спізнати?

-         Ні, не в розпачі. А що жінці треба спізнати? Насамперед, кохання, потім – материнство, дружбу, далі життя може підкинути зраду, самотність, певні розчарування. А після цього всього – нову дорогу, яку ти на руїні пробуєш вибудувати...

-         Чого спізнали більше: доброго чи злого?

-         Часом життя в такі кути загонило, що, здавалося: вже немає виходу. Проте знаходилися люди, які розуміли, допомагали, скеровували. Як, наприклад, Іван Гончар – великий подвижник, велика Українська Душа. Саме він відкрив мені Україну, народну культуру, побут, традиції. Я прожила поряд з його будинком чотири роки, які стали для мене ніби навчанням в університеті. Отам вигранилася моя мрія – працювати на Україну, на українську культуру.

-         Ви переїхали в Солом’янський район всього лише вісім років тому. Чи прижилися?

-         Коли сюди потрапила з Оболоні, то спочатку трохи незвично було. Але чим довше тут живу, тим більше люблю Солом’янку. Тут багато різних переваг. На Солом’янці тихо, багато зелені. А ще я дуже люблю звук електрички – вона нагадує мені дорогу... Коли не спиться чи щось роблю уночі, мені імпонують такі «пісні» поїздів, електричок...

 

Розмову велаТетяна ОЛІЙНИК



Виділіть орфографічну помилку та натисніть Ctrl+Enter