Меню сайту
Форма входу
E-mail:
Пароль:


   
Пункт доступу громадян до інформації органів державної влади

Офіційний сайт Солом\'янської районної в м.Києві державної адміністрації




Система Orphus

Мсто36

Мсто36
Мсто36

 

Де панує доброта, там війни не буде!

      Кому не приходила ця проста думка: навіщо людям війни? Невже не можна на нашій красивій планеті жити в мирі й у радості? Та війни тривають, і тим, хто знає їм ціну не з книг чи кінофільмів, а з власного життя, неймовірно боляче реагувати на це.

 

     У моєї співрозмовниці, голови районної організації в’язнів - жертв нацизму Лідії Іванової війна вкрала дитин­ство. Коли почалося те                  всепланетарне лихо, їй минуло всього десять років. Золотий вік! Їй би наповнювати розум і душу світлими мріями, ви­сокими почуттями! Не ви­йшло... Дівчинка-підліток за злим роком долі опинилася в одному з німецьких концен­траційних таборів в Естонії.

-         Ми, малолітні в’язні, перебуваючи в тих жахливих умовах ізоляції, не знали, що відбувається у світі, - розпо­відає Лідія Михайлівна. - Не знали, де наші рідні, ніхто не приносив нам ніяких вісток. Було повне забуття! А в гли­бині жила віра: нас звільнять!

     Оту подію, насправді своє друге народження, ді­вчина бачила як уві сні: за­хворіла на малярію...

     А далі було велике жит­тя. Вона здобула освіту в Ленінградському технікумі радіоелектроніки. Працюва­ла в лабораторії математики конструкторського бюро на заводі Корольова. Пізніше - інженером-економістом на заводі реле та автоматики. Згодом заочно здобула вищу освіту в інституті народного господарства.

     Скрізь, де б не доводи­лось працювати, вона вияв­ляла активність. Навіть там, де жила: із 1960 року до сьогоднішнього дня Лідія Іванова  незмінно керує домовим комітетом свого будинку

     Впродовж довгих років вона не могла нікому роз­повісти про випробування, які довелося пережити в ди­тинстві. Більше того, в ра­дянських документах була графа: чи не перебував на окупованій ворогом терито­рії. Тож довелося більше со­рока років мовчати, аж поки суспільство почало зміню­вати свої цінності у бік людя­ності. Так, у 1988 році у Ки­єві відбулася перша зустріч колишніх малолітніх в’язнів фашистських концтаборів. А далі ці люди почали гурту­ватися в об’єднання й орга­нізації. Так було і в нашому районі.

     ... Напевно, потрібно мати особливий характер, аби у зрілому віці, а Лідії Івановій на той час було 75 років, погодитись очолити таку організацію. Ніхто не обіцяв підтримки й сприяння - покладатись потрібно було лише на власний ентузіазм, як кажуть у народі, працю­вати «за спасибі». Лідія Ми­хайлівна рішуче взялася за справу.

    Лідії Івановій вдалося багато зробити: вона-таки відвоювала для організації світле приміщення, змогла добитися, аби там з’явилися пристойні меблі.

     Та найбільше турбуєть­ся вона тим, щоб полегшити життя людям, які перебувають на обліку в організації. Більшість із них - похилого віку, є самотні, дуже хворі. Усіх, хто до неї звертається, Лідія Михайлівна уважно ви­слуховує, заспокоює, дає по­ради...

     Минулого року в день в’язнів жертв нацизму за сприяння теперішнього голови райдержадміністрації Максима Луцького та відо­мого київського мецената В’ячеслава Непопа вдалося накрити стіл, вручити членам організації грошову допо­могу.

     Приємно згадати їй і 22 червня того ж року. У той день члени організації зна­йшли можливість зібратися. Люди спілкувалися, грав баян, звучали пісні далеких воєнних років. Лідія Михай­лівна відчувала тепло люд­ського спілкування і щиро тому раділа. Життя особли­во прекрасне, коли в ньому присутня ця розкіш - щире людське спілкування!

 

Тетяна НЕТУДИХАТА 



Виділіть орфографічну помилку та натисніть Ctrl+Enter